ОСВІТА МАЙБУТНЬОГО ЯК ПРОРИВ ДЛЯ УКРАЇНИ І ВИКЛИК СТАРОМУ СВІТУ

ОСВІТА МАЙБУТНЬОГО ЯК ПРОРИВ ДЛЯ УКРАЇНИ І ВИКЛИК СТАРОМУ СВІТУ

Останнім часом чимало сказано, бо підмічено, немало написано, бо обговорено: українці звернули увагу світу на важливі цінності, вони показали, як можна боротися і виживати (ба більше, дорослішати і розвиватися) у важкі часи. Та чи самі українці навчилися у самих же себе? Або ж риса «швидко опановувати» навички обмежується тільки навчанням управління воєнною технікою, відшукуванням зброї в світі та виробництвом амуніції й дронів? Що потребуватимемо ми самі в майбутньому, яке пропонуємо світу? Звісно, це не завершена картина нової реальності середини ХХІ століття. Це поки що лише обриси мрій і емоції (нашої brave country). Та незабаром настане час перекладати уявлення у стратегію й плани модернізації України та втілювати ідеї у справи, і отоді постане запитання вимірювання: цінності декларативні чи реальні? Чи опанували ми самі себе? Чого українське суспільство самонавчилося? І чи навчилося?

Імпорт знань і проспекцій розділив українську думаючу і спраглу до знань спільноту на дві категорії: перші озброїлися новими знаннями і почали їх просувати та інкорпорувати в проєкти, «нахабно» заробляючи на тому популярність, експертність, гроші та ненависть іншої групи, яка вдалася передусім до критики через спрощення, метафоричність, ненауковість, продовжуючи шукати священний Грааль виключно в академічній царині, ритмічно «покладаючи квіти до її образу» і «цілуючи обклади її ікон».

Книжка зліва — «Більдунґ. Нордичний секрет краси і свободи», Лене Рейчел Андерсен і Томас Бйоркман. Книжка справа — Мультипотенціали. Керівництво для тих, хто вже виріс, але так й не вирішив, ким хоче стати», Емілі Вапнік

Книжка зліва — «Більдунґ. Нордичний секрет краси і свободи», Лене Рейчел Андерсен і Томас Бйоркман. Книжка справа — Мультипотенціали. Керівництво для тих, хто вже виріс, але так й не вирішив, ким хоче стати», Емілі Вапнік

Одна з імпортованих ідей — lifelong learning — «навчання протягом життя». Впроваджена хіба що як опція центрів зайнятості та підвищення кваліфікації. Та що там, опцію навіть вписали у концепції реформ у галузі освіти. Грамотно та логічно. Можна згадати ще одну імпортовану філософію — bildung — процес індивідуального дорослішання та прийняття людиною на себе особистої відповідальності перед сім’єю, друзями, співгромадянами, суспільством, людством. Але вона маловідома в Україні, хоча вже видано україномовний переклад Лене Рейчел Андерсен і Томаса Бйоркмана «Більдунґ. Нордичний секрет краси і свободи». Та що на ділі значить ця цінність ідеї вчитися протягом життя?

Авторка книжки «Мультипотенціали. Керівництво для тих, хто вже виріс, але так й не вирішив, ким хоче стати» Емілі Вапнік звернула увагу на таку особливість окремих людей у нашому суспільстві, які нестандартно мислять, бо ж маневрують між навіть несумісними інтересами та навичками: фотограф-тракторист, балерина-шахістка, викладач-стендапер, актор-шахтар, художник-електрик. Ці люди здатні виконувати різні за суттю та змістом завдання. А головне, це не просто здатність до синтезу, адаптивність чи гарні здібності до навчання. Це контекстне (а іноді поза- чи понадконтекстне) мислення, здатність перемикати способи мислення, автономність, ентузіазм, винахідливість. Це і є ті нові цінності, про які, як ми писали в першій статті, українці нагадали світові. Тепер справа за тим, щоб не впасти в оману «експертності» та самозакоханості. Нам самим ще вчитися і вчитися тих рис, про цінність яких ми наголосили на весь світ. Проте вже зараз розуміння того, що професія не є вироком на все життя, може стати дороговказом. Вміння мислити і вчитися дає змогу опановувати нові професії, більш затребувані в сучасному світі або на порядку денному в локальній спільноті, не боятися змін і адаптуватися до них.

Нещодавно Міністерство економіки оприлюднило проєкт Розрахунку потреби у фахівцях та робітничих кадрах на ринку праці за видами економічної діяльності та професійними групами на 2024–2027 роки. Як випливає з цього списку, бізнес і промисловість України потребуватимуть робітників (переважно будівельників і шахтарів), керівників і менеджерів, працівників з технікою та обладнанням і транспортників. Куди прямуємо, якщо судити з переліку? В сировинну країну з обслуговуючим персоналом. Чи у таке майбутнє прямує українець (з) майбутнього майже на завершенні третини часу ХХІ століття? Українець, який уже в курсі постіндустріальної моделі економіки, який користувався сервісами, опанував цифрові навички, інкорпорувався в глобальний контекст, слідкує за світовими трендами? Навряд. Щось тут не збігається.

Ще одна теорія, розкритикована класичною академічною спільнотою, — теорія поколінь Штрауса і Ґоува. У покоління Z попередні покоління — X та Y (маючи на те закладені риси: налаштованість не на колектив, а на себе; самостійність і вміння наполегливо працювати; піклування про сьогодення, цінність матеріальних благ і комфорту; орієнтованість на саморозвиток, прагнення унікальності, любов до свободи, небажання сліпо підкорятися, високу самооцінка та ідеалізм) — підхопили та опанували їхні ж риси (відповідальність, інтерес до екологічних проблем, здатність обробляти багато інформації, вміння виокремити важливе, усвідомлення своїх бажань) і зробили їх трендами. Що маємо наразі? Ікси та Ігреки нерідко з легкої руки беруть індиговане покоління під шефство: бо лінь (під личиною прокрастинації), яка притаманна Зетам, не тільки двигун прогресу, але за невмілого користування — гальмо. Юні ейджисти Зети, коли кривляться на Ігреків, згодом зависнуть, бо відчують подих у спину чергового покоління.

Джина Пелл, з позицій критики поколінських рамок, запропонувала типологізуючий термін «перинали» (perennials), позначаючи людей, які вирізняються не за віком і часом народження, а за поведінковими патернами. Перинали цінують враження більше, ніж володіння, живуть сьогоднішнім днем, мислять глобально, входять у багато ком’юніті, мають широке коло активних контактів, більш інфантильні, потребують постійно «бути в курсі» й онлайн. Живуть переважно в глобалізованому і віртуальному світі, де «громадянство»/належність (акаунт/членство) у соціальних мережах (віртуальних: TikTok, Twitch, Instagram тощо і реальних) важливіші за реальне. Це енергійні, творчі та пристрасні люди, сміливі до виходу за рамки стереотипів і популярних ярликів щодо свого покоління. В командах це люди з багаторічним досвідом, які швидко адаптуються до змін, й у них своя цінність для організацій — пам’ятають відчуті на власній шкурі старі часи і можуть порівняти їх із новітніми. І постійно готові вчитися нового.

«Но(у)мадичне суспільство», Джон Моравець

«Но(у)мадичне суспільство», Джон Моравець

Джон Моравець запропонував термін «но(у)мадичне суспільство» (knowmad society), в якому зафігурував людину (з) майбутнього. Отже, но(у)мад (knowmad) — це той:

  1. для кого не існує обмежень у віці для того, щоб навчатися;
  2. хто вибудовує свої власні знання через збір інформації та генерування на її основі нових ідей, у тому числі відштовхуючись від власного досвіду;
  3. хто вміє застосовувати свої ідеї та досвід у різних соціальних і організаційних формах;
  4. хто охоче включається до співпраці, легко конструює нетворкінг, «досліджує» нові варіації організацій, культури і суспільств;
  5. хто використовує нові технології, щоб вирішити існуючі проблеми і подолати географічні бар’єри;
  6. хто готовий ділитися власними знаннями, заохочує інших до поширення інформації, їхніх знань і досвіду;
  7. хто готовий відкласти неактуальний досвід і знання до кращих часів на користь здобуття актуальних, приймаючи нові ідеї та практики у разі необхідності;
  8. для кого комфортно почуватися у неієрархічних структурах і спільнотах;
  9. хто розвиває свої розумові здібності і безперервно вчиться та…
  10. (що важливо!) не боїться помилок, а набуває на них досвіду, аналізує та враховує.

Чи стоятиме Новий світ після тривалих війн на порозі чергового післявоєнного людства, рисами якого стануть командний дух (не колективи, а коннективи), ощадливість (шерингові практики), оптимізм (та екологізм), патріотизм (і солідаризація), «золоті руки» (кмітливість і винахідливість), прихильність до сім'ї, віра в щасливе майбутнє та «здоровий трудоголізм»? Щось дуже нагадує озвучувані запити світу Глобальної Відбудови. Чи перетвориться теорія Штрауса—Ґоува на теорію циклів? Чи матимемо ми якусь нову категорію покоління? Якими будуть її цінності після струсу світової системи російсько-українською війною (та іншими війнами, що вже підривають світовий порядок півстолітньої тривалості соціальної історії)?

З погляду глобальної фінансової системи, поступове збільшення частки периналів чи но(у)мадів є найбільшим викликом. Бо вся ідея полягала в тому, що молоді беруть кредити, потім формують заощадження і вже на пенсії їх витрачають, — це і формувало глобальну фінансову систему: банки, страхові, фондові біржі акумулювали і перерозподіляли ресурс. Але тепер люди починають більше споживати тут і зараз і менше заощаджувати. Адже мало віри в майбутнє супротив простому рішенню «жити сьогоденням» в умовах тривалої та всеосяжної невизначеності.

Проте майбутнє це не віртуальні світи, dіgital twins, AI, суперінтелект, Метавсесвіт і кіберократія. Майбутнє — це те, як ми, людство, опановуємо технології та змінюємо нашу поведінку. Отже, управління майбутнім — це навчання і винахідництво. Навчання створює і поширює нові практики. Винахідництво формує нову реальність.

Однак усе це складно усвідомити, коли пріоритетом стає виживання. Варто замислитися над тим, що той, хто прагне передусім виживання, може загинути. Виграє найбільш адаптивний, той, хто швидше вчиться і впроваджує нові практики. Хто швидше опановує безпілотники — проєктування, виробництво, керування на полі бою. Хто швидше модернізує енергетичну систему і логістичні шляхи. Хто формує і впроваджує нові бізнес-моделі. Власне адаптивність — це теж стратегія виживання. Її відмінність від базового виживання в тому, що вона не покладається на жорсткі обмеження (моралі в тому числі, і в цьому її високий ризик і ціна, яку платитимуть ті, що вижили).

Коли ми тішимось і пишаємось тим, що українці (з) майбутнього здатні робити можливе з неможливого, то маємо пам’ятати, що цю рису варто опанувати в звершення, а не у чвари. Бо вміння на порожньому місці створити суперечку — це теж риса з неможливого зробити можливе.

То чого має навчитися українець (з) майбутнього і хто його того вчитиме? Що, наприклад, треба сучасній промисловості та бізнесу від системи освіти? Перша проста і банальна до непристойності відповідь: їм потрібні кадри — кваліфіковані і компетентні. Але компетентні в чому? І звідки вони, ці кадри, беруться? Самородки родючої землі української? Ні. Все одно мають бути «кузні», де акумульовані досвід, наставництво і менторство. Освітні заклади, як-то університети, — простори подвійності. З одного боку, вони є осередками передових прогресивних ідей, бо там є умови їхнього народження та оформлення; але з іншого — через академічність вони можуть відставати від часу. Втім, це не зовсім відставання, це, радше, консервування знань. Іноді, щоб не винаходити наново велосипеда, варто добре орієнтуватися в базових засадах його появи та інжинірингу. І університети — не освітні заклади, які вчать професії. Університети надають фах, а професії формує ринок, якому потрібні фахівці. Для професій мають бути професійні освітні заклади, де вчать конкретних практичних навичок трудової реалізації вмінь.

Однак ми міркуємо про Новий світ, і, можливо, нова освіта — це вже дещо інше? Цифровізація, COVID, війна, міграція дають підстави просто зараз почати справжню модернізацію галузі освіти. Геть не нова і українська реалія. Це глобальний виклик. Утім, передусім ми мусимо думати про себе, адже якщо не ми, то хтось подумає за нас.

Університет нової України — це дослідницький центр управління людським капіталом. Це кадровий центр і центр ком’юніті. Університет опікується постійним розвитком себе і свого клієнта — Людини, підбором персоніфікованих програм розвитку, добором і розвитком менторів і наставників, координацією можливостей для професійної практики. Протягом післяуніверситетського життя випускника допомагає йому розвивати набуті компетенції як у конкретній сфері, так і міждисциплінарні, формуючи як актуальні компетенції та навички, так і ті, що актуалізуються в найближчому майбутньому. Для цього університети здійснюють власні і спільні дослідження, вибудовують мережі кооперацій з іншими університетами і дослідницькими центрами, роботодавцями та хабами інновацій. Іноді роботодавці формують запит на компетенції суто сьогодення або зрозумілого минулого, реактивно відповідаючи на ринкові зміни та появу нових технологій і соціальних практик. Але університети мають працювати проспективно, в секторі прогностичних та інновативних знань. Адже їхнім конкурентом стає так зване дике знання — позаакадемічне, комунікаційне, але разом із тим особистісне, унікальне, вільне, прогресивне (ідея К’єлла Нордстрома та Пера Шлінгмана). Знання, яке породжуватиметься поза стінами академій та університетів. Це неминучий факт з огляду на доступність інформації в сучасному світі, відкриті платформи навчання та базові текстові джерела. Вони потужно конкурують за увагу спраглих до швидкого знання людей, які не хочуть витрачати час, ресурси і власні сили на традиційні схеми навчання. Крім того, роботодавці самі створюють свої «освітні підрозділи», що спрямовують на підготовку вузькокваліфікованих, заточених під конкретний сектор виробництва, торгівлі чи сервісу працівників. Організовуються довколапрофесійні спільноти, що сфокусовані на практиках розширення чи поглиблення знань менеджменту компаній.

Отже, питання полягає в пошуку ефективного балансу між академічністю і «диким полем знань та інформації», класикою та актуальністю, добрим старим і спрямованістю в майбутнє, пов’язаністю з практикою і стимулюючою до відкриттів метафорикою. За соціальним законом, 5–6 років — це період часу, коли стаються зміни і здобуваються вкоріненості. Тож на вході в академічне середовище науки і знань, навичок і компетентностей студенти мають один набір запитів, а на виході — вже інша реальність. Це, звісно, за умов, що суспільство динамічне, демократичне і значиться, як відкрита система. От і виходить, що ніби університети навчають фахівців для вчорашніх потреб. Утім, навчання базових категорій і класичного знання — власне того, що входить в ареал нетлінної класики, і здатне навчити того, що в будь-який час може постати креативним поштовхом. Інша річ, навчити так базового та вічного, щоб воно справді виконало свою місію. Та чомусь досі відчувається запитання без відповіді: кого і чого (і кому) можна (на)вчити(ся) в Новому світі?

Всесвітній економічний форум у Давосі щоп’ять років прописує перелік навичок, які є затребуваними в прагматичному світі бізнесу. У 2025 рік (залишилося два роки) запит орієнтований на такі навички:

  1. Аналітичне мислення та інновації.
  2. Активне навчання.
  3. Вирішення складних проблем.
  4. Критичне мислення та аналіз.
  5. Креативність, оригінальність та ініціативність.
  6. Лідерство та соціальний вплив.
  7. Використання технології.
  8. Проєктування технологій і програмування.
  9. Стійкість до стресів і гнучкість.
  10. Міркування та розв’язання проблем.
  11. Емоційний інтелект.
  12. Виправлення неполадок і взаємодія з користувачем.
  13. Орієнтація на обслуговування.
  14. Системний аналіз.
  15. Ведення переговорів.

Порівняно з 2020-м, який уже в минулому, у 2025-му значно поступилися запити на вміння керувати та працювати з людьми, емоційний інтелект з п’ятої позиції опустився на 11-ту. В орієнтирі на 2025-й немає людей, але є процеси. Світ настільки мінливий і повсякчас змінюваний, що немає часу на Людину… Чи варто 2025 року в стратегію 2030-го повернути Людину? Тоді в якій ролі: споживача послуг чи співтворця? Чи важливий нам невидимий повсякденний досвід простих людей (носіїв «дикого знання»)? Чи світ жорстко поділений на професіоналів і реципієнтів знань? Чи правда, що ми майже прийшли у світ постлюдей і постгуманізму?

Несподівано виявилося, що ми маємо самі зрозуміти те, чого саме нас і світ вчить наш досвід? Які уроки ми самі здатні винести з того, що проживаємо? Чи цінності, які Україна нагадала всьому світу, здатні бути втіленими в побудову Нового життя? Чи вони залишаться прописними істинами на скрижалях недоторканних маніфестів? До речі, щодо маніфестів. 2015 року вже згадуваний нами Джон Моравець запропонував Маніфест 15. Просто, лаконічно і про сучасний світ майбутнього… Маніфест, імовірно, маловідомий широкому загалу українських діячів освіти, бо подекуди вони й досі вигадують велосипеди. Тоді як на вулицях уже катаються на електронних сіґвеях і моноколесах, а розповсюдження шерингових електросамокатів досягло такого масштабу, що їх навіть заборонили в деяких містах світу. Заборонили майбутнє, — хоча це навіть його перші, в чомусь необережні спроби «намацати» новий сенс міст, персоніфікованого пересування і демонетизованої економіки.

Виведемо з ідей згаданого маніфесту кілька принципів, які здатні допомогти нам самим вчитися, та й інших навчати:

  1. еволюційність методів і методик навчання;
  2. інноваційність і плекання винахідливості;
  3. партнерство в процесі навчання;
  4. навички дослідництва;
  5. мультиконцептуальність, міждисциплінарність, трансгалузевість;
  6. мережевість і кооперація,
  7. адаптивність як методів навчання, так і контенту, ролей і самих професій.

Роль вчителя має ставати дедалі менше роллю транслятора інформації й дедалі більше роллю творця простору для співнавчання. Спільнопошуку, спільнопроєктування і спільнодії в нашому буремному трансформаційному світі. Авторитет не в обсягах знань, але в об’ємному тьюторстві і мудрому менторстві супроводу учня до власних відкриттів. Не вчити, але опановувати знання, інформацію, досвід.

Нещодавно в одному з ефірів український інвестиційний банкір з Австралії іронізував щодо української науки та її застарілості, неспроможності наших фахівців створювати нову зброю і нову техніку. Яким було його здивування, коли він дізнався, що українські КБ проєктують повноцінно легкі гвинтокрили на замовлення світових компаній, мають розробки ефективної ракетної техніки. Харківський ФЕД під час війни веде розробку плазмених двигунів. Десятки КБ працюють над безпілотною технікою — і вже за рік ми маємо дрони, спроможні доставляти бойовий вантаж на 1500 км. Так, нам бракує сучасних лабораторій. Так, маємо обмаль цитованих публікацій. Низькі рейтинги. Мінімальне фінансування науки за високого рівня корупції. Проте почасти справедлива критика української науки з переходами в захоплення прозахідною риторикою щодо якості освіти із заниженням можливостей і знеціненням української освіти — в результаті підживлює відплив мізків, а не бажання довести, що все не так погано.

Чудово, коли студенти здобувають базову освіту в Україні і проходять магістратуру в зарубіжних університетах, або за програмами академічної мобільності проходять курси в провідних університетах світу, або навчаються паралельно в Україні та за кордоном. Навіть добре, коли кілька років працюють або стажуються за кордоном. А потім повертаються в Україну і розвивають науку, економіку, соціальну сферу тут, на Батьківщині. Відкритість освіти, її інтегрованість у світові тренди — це необхідна складова. Від слова «обов’язково». Головне, не плодити карґо-культів.

Нам потрібний здоровий україноцетризм в освіті. Адже, щоб виробляти цікавий освітній продукт з унікальними рисами чи виходити на конкурентне поле, треба мати оригінальність і прогресивність. Це здатні забезпечити потенційні та наявні суперсили українців (самоактивація, прагнення волі, винахідливість, гетерархічність суспільства) і українська культура (яка, до речі, є незнаною не тільки у світі, ми й самі її не знаємо достатньо), — в різні часи нашу культурну рису фронтира чи перехрестя «світів», культуру винахідників і прогресорів, візіонерів і підприємців було спаплюжено сильнішими системами чи їхніми агентами (з останніх: імперіями чи совєтами).

Українська освіта має наскрізно бути просякнутою якісним сучасним українським контекстом і контентом поряд із контекстом світового досвіду і досягнень. Маємо бачити не тільки Шумпетера і Городниченка, не тільки Сікорського, Павлова, Менделєєва та Корольова. Тим більше що в кожному згаданому випадку нам ще доводиться обґрунтовувати претензію вважати їх українцями. Маємо підтримувати українських вчених, популяризувати науку і науковий підхід в освіті. Маємо послуговуватися ідеями інноваційного економічного розвитку, який передбачає значні державні і приватні інвестиції в сферу науки, як прикладної, так і фундаментальної, а також у ґрунтовну освіту.

Але також, звичайно, маємо сміливіше входити в світову систему навчання. Серед українських професіоналів у галузі освіти є такі, досвід яких має бути широко оприлюднений і визнаний більш як на рівні окремої школи. І не тільки академічна спільнота делегуватиме своїх героїв, а відкриті і прозорі фахові конкурси та рекомендації учнів. Для цього маємо прорвати ще одну браму світу: в Україні теж є наука та університети. І між світовими агентами освіти принципи мають бути такі самі, як і на рівні окремого навчального закладу. Не ієрархія, а мережевість; не зверхня повчальність, а партнерство; не першість, але мозаїка.

Версия статьи на русском языке - https://zn.ua/UKRAINE/obrazovanie-budushcheho-kak-proryv-dlja-ukrainy-i-vyzov-staromu-svetu.html

Made with