"Думаю, що економіка Росії зможе забезпечувати війну такої інтенсивності ще два роки", - експерт з економічного розвитку Андрій Длігач

Слово «стабільність» можна надовго викреслити з лексикону людства, оскільки світ увійшов у період глобальної й тривалої турбулентності  - геополітичної, безпекової, економічної, інституційної, технологічної, соціальної, кліматичної, демографічної, енергетичної.  

А в нас ще й екзистенційна війна, якої немає кінця-краю. Однак багато експертів вважають, що при всіх жахливих випробуваннях для України зараз відкрилося вікно можливостей, що в нас є шанс зробити стрибок на десятиліття вперед і в майбутньому опинитися серед країн-лідерів. 

Цю думку послідовно відстоює доктор економічних наук, професор Київського національного університету імені Шевченка, засновник і голова Advanter Group, яка спеціалізується на стратегічному консалтингу та маркетингових дослідженнях, голова Центру соціальних змін і поведінкової економіки,  глобальний амбасадор Singularity University, голова  Kyiv Foresight Foundation, відомий експерт у сфері економічного розвитку і проривних стратегій України Андрій Длігач.

От лише одна цитата з його нещодавньої статті: «Україна спростувала міф, що війна обов'язково веде до економічного колапсу. Попри втрати та перший розпач 2022 року, весь час великої війни роздріб працює, банки працюють, логістика працює, IT зростає, експорт диверсифікується. При цьому український бізнес активно інтегрується у глобальні ланцюги як повноцінний гравець навіть під час війни. А українські підприємці в Європі виявляються конкурентоспроможними порівняно з локальним бізнесом». 

Про це, й не тільки - в ексклюзивному інтерв’ю для today.ua.  

«Ані європейські партнери, ані міжнародні організації не полишають Україну сам на сам з проблемами й знаходять шляхи, як нам допомогти»

- Андрій Олександрович, вже кілька тижнів топова тема – вплив війни в Ірані на світову економіку. Відомо, що навіть незначне зростання цін на енергоносії збільшує витрати на опалення, електроенергію, транспорт, логістику, виробництво товарів і харчових продуктів тощо. Аналітики пишуть про глобальний економічний шок, про можливе прискорення інфляції у таких стабільних державах, як США та країни Європейського союзу, не говорячи вже про решту. Щодо України, це серйозний удар по доходах, оскільки вони залежать від експорту зерна та металів. Ми вже відчуваємо наслідки: дорожчає пальне, падає курс гривні, зменшуються купівельні спроможності  населення. Зрозуміло, що жодний військовий експерт не скаже, скільки триватиме ця історія, але який найгірший варіант для нашої економіки, якщо це протистояння затягнеться надовго? 

- По-перше, реальної нестачі нафти немає ані у світі, ані в Європі, ані, відповідно, в Україні. Дефіцит постачання з Близького Сходу, який формується через блокування каналів, компенсується зростанням видобутку в інших регіонах і стратегічними запасами, які є у більшості країн. 

По-друге, зростання ціни на нафту зумовлене більше психологічними факторами (невизначеністю, наприклад), ніж економічними, і тому ціна буде зростати тактично і знижуватися стратегічно, оскільки глобальна війна лише розгортається. Це означає, що торговці змушені через нерозуміння розвитку подій, нерозуміння стратегії Штатів, нерозуміння процесів, які відбуваються, закладати в ціну подвійні ризики. Далі, коли більшість усвідомить, що це війна з хаотичним форматом, що потрібно шукати інші канали постачань, ситуація не те що покращиться, просто страхів стане менше, а готовності до таких довгих негативних сценаріїв - більше.  

Україна як держава, яка імпортує нафтопродукти, звичайно, залежна від кон’юнктури світових ринків, тому зростання ціни на нафту впливає на виробничі ланцюги, на доставку, на холодну логістику і т.д. Оскільки ми влітку будемо ще раз повертатися до тривалих відключень електрики, то в собівартості продукції значну частину знов займатимуть витрати на дизель та бензин для генераторів. Але це не означає, що ціна продукції має зрости так, як ціна бензину. Витрати на бензин зрештою займають незначну частину в собівартості харчових продуктів, аграрної продукції тощо. Навіть якщо бензин зріс на 10%, кінцева ціна виробів може зрости на 1-2%. Просто торговці часто використовують психологічні ефекти — мовляв, раз на 10% зросла ціна бензину, то і наша ціна має зрости на 10%. А це не виправдано. Зараз Міністерство економіки розуміє, що треба вгамовувати цей ажіотаж, і запускає програми компенсації зростання цін. Цю ідею слід  правильно доносити й суспільству, і бізнесу, слід  комунікувати з нами, що не варто підживлювати страхи,  а навпаки - показувати впевненість в тому, що українська економіка стійка попри все. 

- Наступна болюча тема – затримання кредиту від Європейського союзу на 90 мільярдів євро. Як прокоментував відомий блогер Сергій Фурса, «нещодавно виникли проблеми, яких ще кілька місяців тому й уявити було годі». За його словами, «перша проблема – Орбан, який заблокував фінансування через зупинку нафтопроводу «Дружба», друга – політична криза управління в Україні, де парламент перестав голосувати за будь-що, а значить і за закони, необхідні для отримання фінансування від ЄС і МВФ». Міжнародний валютний фонд висловив занепокоєння щодо здатності України отримати пакет на 8,1 мільярда  доларів, оскільки наші депутати затягують з ухваленням рішень, необхідних для розблокування цих коштів. Страх, що Україна залишиться без грошей, обґрунтований? 

- Страх у нас, звичайно, є і має бути постійно. Чому? Тому що українська економіка не може самостійно витягнути таку війну. Її взагалі дуже складно фінансувати самім, бо це війна з противником, який набагато масштабніший. Відповідно, для того, щоб бути стійкими, нам потрібна економічна підтримка. Міжнародні партнери фінансують лише половину наших видатків.  Якби в нас завалилася економіка, то вони були б змушені суттєво збільшити допомогу. Та стійкість, яку показала Україна, насправді врятувала бюджети Європейського союзу. Якщо (вірніше, коли) війна буде перенесена на територію ЄС, його втрати стануть на порядок вищими. Тому те, що Україна примудряється виживати в чинних умовах, вже суперсила. Це перша думка.  

Друга думка. Ми дійсно потребуємо щороку близько 80-90 мільярдів міжнародної підтримки. Орієнтовно 45 мільярдів — це бюджетна підтримка. Нагадаю, що вона йде в першу чергу для виконання соціальних функцій держави - медицину, освіту й т.д. А ми за рахунок податків фінансуємо зарплату наших військових і частково закупівлю зброї. Плюс інша частина міжнародної допомоги, близько 35-40 мільярдів, має йти на закупівлю зброї. 

Частину з цих 80-90 мільярдів ми отримуємо від міжнародних інституцій, частину - на двосторонніх угодах. Нас таким чином підтримують Німеччина, балтійські країни та Польща, Данія, Норвегія, Швейцарія, Канада, Японія та інші. Але основна допомога - все-таки від Європейського союзу. От ці 90 мільярдів, про які зараз йде мова, це спільне запозичення в інтересах України на два роки. Це більше ніж половина того, що нам необхідно на цей період. 

Європейський союз вперше в історії вдався до таких спільних запозичень саме на користь України. І при цьому самостійно сплачує відсотки по кредиту. Ба більше, там знайшли механізм, як зробити так, щоб Україна не мала повертати цей кредит (його погашення відбуватиметься за рахунок майбутніх репарацій Росії). Фактично ЄС сам це робить за Україну. Так що велика вдячність нашим партнерам. 

Спочатку була спроба надати Україні 120 мільярдів євро за рахунок заморожених російських активів. Цей підхід не вдався, бо не тільки наші недруги, такі як Угорщина, це блокували, а навіть Бельгія не дала згоду на цей сценарій. 

Тому Європейський союз реалізував план Б - взяти по спеціальній процедурі спільний кредит для України, і знайшов спосіб (це вже план В) обійти блокування з боку Угорщини, Словаччини та Чехії. Фактично не 27 країн ЄС дають нам кредит через спільне запозичення, а 24. 

Рада Європейського союзу через блокування Угорщини ще не ухвалила остаточно це рішення. Але, звичайно, у наших європейських друзів є запасні плани. Планом Г могло б  стати спільне запозичення північноєвропейських країн 30 мільярдів євро на пів року на користь України. І це нас би врятувало й дало нам шанс разом з партнерами шукати інші джерела фінансування.  

Так що, резюмуючи, повторю ще раз - ані європейські партнери, ані міжнародні організації не полишають Україну сам на сам з проблемами й знаходять шляхи, як нам допомогти.

«Ми як країна виживаємо і,  радше, латаємо дірки, ніж керуємо розвитком подій»

- Ви підкреслюєте, що за чотири роки великої війни роль України радикально змінилась – з буфера між Заходом і Росією ми можемо перетворитися в суб’єкта, який переписує правила, а не просто інтегрується в європейську спільноту. Новий центр Європи - звучить класно, але це ризик завищених очікувань, оскільки там вже є сильні центри - Німеччина, Франція, Польща, з якими неможливо швидко конкурувати.  Ваш прогноз: «Або ми збудуємо нову реальність, або станемо лише полігоном для чужих рішень». Чи здатні ми створити проривний сценарій, враховуючи надскладну ситуацію всередині країни та на фронті, серйозні зовнішні фактори й виснаженість та втому суспільства? 

- Питання не в тому, здатні ми чи ні, а в тому, що ми маємо це зробити, бо в нас немає іншої альтернативи. За кілька місяців вже буде 35 років, як ми ходимо пустелею  - і не кудись, а просто для того, щоб виживати. Наші сусіди тим часом роблять економічні й соціальні прориви, будують міцну експортоорієнтовану економіку. А ми залишаємось на старих позиціях. 

Чи влаштовують нас такі вразливість і залежність, нерозвинутість людського капіталу та суспільна деградація? Чи влаштовує нас, що кожного разу ми ходимо по граблях, обираючи популістів? Звичайно, ні. Тому ми маємо реально перенаписати Україну, яка має отримати власну візію. Нашому  талановитому народу треба дати можливість для самореалізації, для реалізації творчих, бізнесових - яких завгодно ідей. Людина, яка хоче розвиватися, творити, діяти, має отримати найкращі можливості саме тут, а не в Кремнієвій долині або десь в Іспанії. Саме тут мають розвиватися найкращі стартапи зі створення нових харчових продуктів, з медицини, з цифровізації держави й з купівельних проєктів. 

Оскільки ми можемо бути більш дерегульованими - не такими архаїчними й замкненими, як європейські країни, де ти не можеш зробити зайвий крок без того, щоб не порушити якусь норму, в Україні мають бути максимальні свободи. Треба зробити так, щоб європейці хотіли їхати сюди. Треба  розвивати стартапи в різних сферах, тестувати ідеї не тільки в галузі оборони, а й в державних або бізнесових проєктах. Україна як глобальний експериментальний майданчик для Європи - це наш шанс не пасти задніх в новій світовій економіці, а навпаки бути лідером в ній. І це не фантазії.

- Про такі чудові перспективи слухала б і слухала. Але GPT Chat видав, що вас іноді критикують за занадто оптимістичні прогнози. Як вони стикуються з нашими реаліями? 

- Знаєте, я син винахідника. Мені часто дорікають, але я всю свою кар'єру, а це 36 років в бізнесі, постійно ламаю старе і неефективне й створюю нове — нові ринки і нову реальність. Я став автором першого комерційного програмного продукту в Україні. Мені казали, що не можна продавати програми, бо їх переписують і крадуть. А я не просто зробив з цього комерцію, а й примудрився у 1994 році продати свої розробки компанії Apple. І після цього ще багато разів ми в Advanter Group створювали нові ринки й ніші, просували радикальні реформи й робили прориви з нашими партнерами. 

В Україні постійно відбувається щось несподівано проривне. Prozorro,ринок землі, безвіз, розвиток ОСББ, децентралізація, а тепер дрони, ракети «Фламінго», які можуть летіти на відстань три тисячі кілометрів, робототехніка. Якщо раніше казали «та ніколи в Україні не будуть виробляти компоненти, ми залежимо від Китаю», тепер більшість моїх клієнтів і партнерів в Defense tech виробляють компонентну базу тут. Ударні дрони збирають з українських компонентів. Так, ми поки не виробляємо чіпи. Але завтра навчимося і їх робити, хоча це й високотехнологічна історія. 

Коротше, ми просто постійно бідкаємося й розповідаємо, які ми неспроможні. Але от вам статистика:  15-17 мільйонів наших працюючих громадян (влаштованих офіційно і неофіційно), які мешкають в Україні, створюють додану вартість всього на 150 мільярдів доларів, а 7 мільйонів українців, які в різні роки виїхали за межі країни, створюють більше одного трильйона доларів доданої вартості. 

- Ого!

- Чому українець, приїжджаючи за кордон, там розквітає? Чому виявляється, що він дуже талановита людина і створює якісь неймовірні дива або є високопродуктивним? Відповідь дуже проста. Тому що тут в нього мало можливостей. 

Ми з Володимиром Бандурою постійно робимо аналіз найдорожчих українських патентів у світі. Уявіть собі, що власники топ-100 патентів фактично могли б бути дуже заможними людьми, й не тільки за українськими мірками. Вартість таких патентів — це десятки й сотні мільйонів доларів. Просто ці патенти реєструються не в Україні й заробляють не для української економіки, а для Samsung, Tesla,  Apple. А ми залишаємось бідними й стверджуємо, що нічого неможливо зробити й що візії та розповіді футурологів — це все «рожеві поні». Саме тому, що ми так ставимося до винахідників, до підприємців, до людей з ідеями, які прагнуть — і можуть! — змінювати світ. Ми їх не підтримуємо, не розуміємо, ми їх цураємось. А вони розкриваються і створюють економіку інших країн, роблять там прориви. Коли ми полюбимо власних винахідників, Україну буде не впізнати. Я над цим працюю. І переконаний, що рано чи пізно, але мені вдасться перетворити її на країну найкращих можливостей. 

- Колись, ще до повномасштабного вторгнення, академік Лібанова, яку дуже поважаю, на моє запитання, чи чують її поради та прогнози у високих кабінетах, відповіла, що, на жаль, ні. Не знаю, як зараз. А вас чують?

- Ми з Еллою Марленівною робимо багато аналітичних висновків, які держава насправді бере до відома. Ба більше, ми разом були долучені до розробки стратегії демографічного розвитку і стратегії зайнятості в Україні. Тому не можу сказати, що нас ігнорують. 

Але питання в тому, що в наших державників мала спроможність. Вони чують і реально висловлюють зацікавленість в нашій аналітиці та пропозиціях. Але не спроможні це реалізувати. Чому? Тому що реальна політика не створюється в Кабінеті міністрів, а Верховна Рада не має суб'єктності. Де ухвалюють рішення? Десь з комунікаційниками на Банковій чи де? Просто в Україні немає оцього стратегічного центру. Тому ми як країна виживаємо і,  радше, латаємо дірки, ніж керуємо розвитком подій. Ось що, власне, ми хочемо подолати. 

Є в нас Альянс аналітичних центрів, який намагається разом з Міністерством фінансів та Міністерством економіки зробити зміни в економічних політиках. Є Коаліція бізнес-спільнот за модернізацію України, яка намагається зараз у співдії з владою сформувати візію розвитку України. Є Коаліція ветеранських об'єднань, яка впливає на створення ветеранської політики держави. Не все погано. Поступово ситуація змінюється, вдається впливати. Просто спроможність самого державного апарату реалізовувати стратегії або якісь амбіційні проєкти низька. Там, де є спроможність, є й суперпрориви. Як приклад - Міністерство цифрової трансформації. Два місяці тому команда Федорова зайшла в Міністерство оборони, сподіваємося на позитивні зміни й там. 

Тому я переконаний, що за п’ять років ми будемо в трійці найбільш цифровізованих держав світу, що шляхом модернізації системи управління армії матимемо набагато кращу ефективність Збройних Сил. 

Ще раз. Там, де є спроможності, там є і реальні зміни.

- Цитую вас: «Людиноцентричність є найефективнішою стратегією. XXI століття поставило питання жорсткіше: людина стала найдефіцитнішим і принципово невідновлюваним ресурсом війни. Перемога сьогодні за тим, хто здатен зберігати людський капітал». Однак в нас  ситуація дуже погана - демографічний спад, міграція, брак кадрів. Після війни вона погіршиться, а економіка без людей просто не працює. Тобто головна криза — не гроші, а люди. Лібанова торік сказала: «Раніше я говорила, що додому повернуться 60% українців, які виїхали за кордон, а тепер - 30%». Чи вирішимо ми демографічну проблему як стратегічну?

- У нас з Еллою Марленівною консенсус по цифрах - скільки українців є тут, скільки повернуться з-за кордону й т.д. Але моя думка - нам сьогодні нема чого очікувати від покращення демографії. Якщо ми збільшимо народжуваність, це вплине на кількість робочої сили за 20 років. Якщо ми зараз будемо працювати над поверненням наших громадян, 30%  - це дійсно був би оптимістичний сценарій. За нашим моделюванням, в момент, коли відкриють кордони або настане мир, кваліфікованих працівників і підприємців повернеться  менше, ніж виїде. 

Тому головне, над чим ми маємо працювати, це продуктивність праці. А це автоматизація, навчання, донавчання, покращення бізнес-моделей, бізнес-логіки підприємств і т.д., плюс розв'язання проблем ментального здоров'я. З іншого боку, це продовження активного довголіття. Мені здається, що кожен українець має підтримувати такий рівень ментального і фізичного здоров'я, продуктивності й компетентності, щоб взяти для себе як норму щонайменше 75 активних років життя й бути до цього віку активним учасником ринку праці. 

Є багато інших критеріїв в рамках стратегії розкриття економічних можливостей українців, яку ми нещодавно розробили. Сподіваюся, що хоча б фрагменти цієї стратегії будуть реалізовані Міністерством економіки й Кабміном. Це нам дасть можливість щонайменше на 40% збільшити український ВВП якраз шляхом розвитку людського капіталу. Отака задача. 

- Ви вважаєте, що нам буде потрібно кілька мільйонів імпортних людських ресурсів. Критики кажуть, що це правильно економічно, але політично дуже складно, бо суспільство до цього не готове, інтеграція — складний і дорогий процес, є ризики соціальної напруги. Як ця ідея може бути реалізована? Зрозуміло, що це повоєнна тема. 

- Ні, я б сьогодні це робив.

- А хто приїде в такі жахливі умови?

- Зараз ви вчергове здивуєтесь. У 2020 році під час ковіду ми розробили національну економічну стратегію, яка дозволяла вирішити основну проблематику української економіки. За нашими розрахунками, для того, щоб українська економіка суттєво зростала, нам потрібно залучити близько 3,5 мільйонів додаткового трудового ресурсу. А тепер ключове. Українці мають працювати на реально додану вартість, мають бути освіченими й  продуктивними. Тоді питання - а хто ж працюватиме в полі, на складах,  за касою в супермаркетах? 

Україні не буде вистачати тих, кого називають чорноробочими кадрами. Нам набагато вигідніше імпортувати людський ресурс, ніж залишати українців на низькооплачуваній роботі.

- З яких країн, наприклад? 

- Це Індія, Бангладеш, країни Африки -  Ефіопія, Нігерія, Кенія. Якби ми правильно будували цю стратегію, то ніякого негативного впливу на соціальні процеси не було б. Тому що йдеться про тимчасову трудову міграцію, коли людина приїздить на три-шість місяців по робочому контракту, працює, живе в гуртожитку, не соціалізується тут. Це інша модель. 

Звичайно, нам варто бути відкритими й по ставленню до талантів, зробити Україну привабливою для європейців, азійців, африканців - будь-кого, хто є підприємцем, в кого є ідеї, технології, щоб вони реалізували їх тут. Нам варто розвивати подвійне громадянство і податкове резидентство. 

Зрештою, зараз Україна точно має знайти рішення з залучення людського ресурсу для ведення війни. І не треба цього боятися. Ми маємо заохочувати добровольців-контрактників з різних країн світу для того, щоб зберігати ключову українську цінність -  людський капітал. 

Вважаю, що цій логіці якраз заважає наша немодернізованість. Ми дуже всього боїмося, ми тримаємось за усталені практики й за нашу картинку світу. Нам здається, що іноземець, який з'явиться тут, може щось знищити. Навпаки, це дуже круто. Коли під час ковіду сюди приїхали 35 тисяч саудитів, вони відкрили для себе європейську Україну і залишили тут купу грошей. Я колись підрахував - три тисячі німецьких пенсіонерів можуть подвоїти місцевий бюджет Одеси. Тому нехай приїздять.

Ми можемо працювати над дуже цікавими інструментами, які зроблять Україну тільки стійкішою. Нам не треба боятися за нашу ідентичність. Адже ідентичність українців потрійна - я українець, я європеєць, я громадянин світу. І саме це робить нас сильними. Бо ми адаптивні через це. Ми швидкі. Ми дуже круті. Тобто немає сенсу лякатися.

«Нам треба мати системну стратегію і візію на 10-20 років»

- Зараз світ різко змінив ракурс на Україну через негайну потребу захисту від іранських дронів на Близькому Сході. Війна - це перш за все економіка. Ви робите ставку на оборонно-промисловий комплекс як драйвер для неї. Що це нова індустрія. Ідея логічна і перспективна, але не без ризиків. 

- Тут вже велика біда. Нам треба було дозволити експорт зброї ще три роки тому. Ми побачили по перших сигналах, що Україна як центр оборонних технологій має ключову конкурентну перевагу не в масштабуванні, не в індустріальності, не у власних виробництвах, а в тому, що ми вміємо дуже швидко створювати ідеї, тестувати й адаптувати їх. 

Однак коли міжнародні компанії почали приглядатися до українського оборонно-промислового комплексу і пропонувати інвестиції, їм на заваді стала корупція в Міністерстві оборони. Що зробили інвестори? Вони запропонували: «Ми готові інвестувати в українське виробництво, але хочемо убезпечити наші гроші, тому перевезімо ваші інженерні команди в Європу». Таким чином були вивезені ці команди, але до інвестицій в наше виробництво не дійшло. Тому що з’явився наступний аргумент: «Так вас же обстрілюють, зробімо виробництво за межами України». Зрештою українські інженерні команди створюють ВВП для європейських країн і США, а Україна фактично втратила можливість бути великим експортером зброї. От що сталося. Ми кілька років спільно з деякими збройними асоціаціями намагалися переконати і Єрмака, і президента, але, на жаль, це не вдавалося. Тепер експорт поступово відкривається, але вже пізно. 

Сьогодні Україна має експортувати не зброю, а технології, команди, логіку. Ми маємо бути майданчиком для глобального експерименту оборонно-промислового комплексу, маємо навчати цій адаптивності інші країни й продавати саме спроможність адаптуватися до нових викликів. Так само і на Близькому Сході. Багато українських дронів насправді виробляють вже не в Україні, а в Європі або в Сполучених Штатах Америки й постачають на Близький Схід. І вони вже тому не українські. А Україна - це команди. Це спроможність дуже швидко змінювати ці технології й робити їх дієвими. Бо і ворог дуже швидко адаптується, змушуючи нас бути ще спритнішими.

- До речі, про ворога. В російських соцмережах пишуть, що нібито днями Путіну надали економічний прогноз –  такого панічного ще не було. Що і голова Центробанку  Набіулліна, і міністр фінансів Сілуанов, і міністр економрозвитку Решетніков, які знають реальну ситуацію, закликають терміново закінчувати так звану СВО і вживати заходів щодо порятунку економіки, вводити продуктові картки й т.д.  

Ви пишете, що економіка Росії перейшла від стадії адаптації до стадії проїдання майбутнього: «Те, що бачимо на старті 2026 року, — це не «погіршення настроїв» і не сезонний спад. Це злам економічної моделі: ключові стовпи воєнної економіки - нафто-газові доходи, бюджетна стабільність, кредитні ресурси, ринок нерухомості, споживчий попит  - одночасно збоять». Але зростання ціни на нафту через війну в Ірані – це додаткові кошти в російський бюджет. При цьому відомий російський опозиційний економіст Ліпсіц каже, що крах от-от наступить. Ваша думка?   

- Ліпсіц - мій добрий товариш, навіть рецензував мою монографію. Думаю, що він в багатьох аспектах правий, хоча в нього дуже оптимістичні прогнози. Ми намагаємось все ж таки реалістично дивитися на російську економіку. 

Тут є два моменти. Перший - російська економіка, яка базувалася на експортному потенціалі, на значних власних ресурсах, на розвитку бізнесу й торгівлі, закінчилася. Росія не отримує достатньо експортних надходжень для того, щоб фінансувати війну з Україною. Вона втратила можливість технологізувати власні індустрії. Фактично це економіка, яка живе коштом майбутнього. Вони у майбутніх періодів беруть запозичення, які використовують сьогодні для ведення війни, й таким чином компенсують всі свої провали.  

Другий момент – в перспективі у Росії нічого гарного немає. Але нас це не влаштовує. Нам же важливо, щоб вони  втратили можливість фінансувати війну вже зараз. Дефіцит бюджету там значний - 8 трильйонів рублів, це понад 100 мільярдів доларів на рік, вони його покривають за рахунок емісії, фактично друку рублів. Такий механізм може продовжити їхню спроможність вести війну ще на кілька років.  

Ну так, їхні військовослужбовці отримують зарплати в рублях. Але російський народ звичний до умовності валютних курсів, погіршення соціальних умов, відсутності свобод, економічних в тому числі. Для них долар це абстракція. Це українці постійно все міряють в доларах та євро. Ми то поїхали в Польщу до рідних, то ще кудись, то посилки з Temu отримуємо. В нас відкрите життя. Безвіз нас остаточно «вивів» у світ. А більшість росіян не їздять за кордон. 

Далі що має відбуватися? Росія ще не має фінансової допомоги Китаю. Пекін допомагає Москві в організації паралельного імпорту, але насправді він до цього підходить прагматично - продає компоненти, купує дешеві російські енергоносії й непогано заробляє. Але не кредитує російську економіку. Якщо вона буде занепадати й російська армія стане валитися на фронті, Піднебесна  може допомогти Росії запобігти тотальному краху, але це не гарантовано.   Росія вдається до підняття податків. Далі буде все більше вдаватися до мобілізаційних заходів (наприклад, примусова конвертація депозитів в державні цінні папери).

Але в цілому резерву міцності російська економіка вже не має. Фонд національного добробуту вичерпаний. Золотовалютні резерви малоліквідні. Продати золото в такому обсязі складно, бо воно підсанкційне. Ну а юані, рупії - що з ними зробиш? Особливо нічого. Тому Росія напередодні краху. Але це не означає, що він відбудеться найближчим часом. 

Думаю, що економіка Росії зможе забезпечувати війну такої інтенсивності ще два роки. Але рано чи пізно вона почне відставати від України в адаптивності, в нових технологіях ведення бойових дій. І навіть якщо російські інженерні команди ще будуть намагатися йти врівень з українськими, то масштабувати ці розробки на виробництві не зможуть. Переважна більшість галузей там вже в занепаді. Якби не оборонно-промисловий комплекс, російська економіка була б в рецесії вже другий рік поспіль.  

- За вашими словами, якщо перші чотири роки після повномасштабного вторгнення були випробуванням на виживання, то наступні чотири стануть іспитом на державну та суспільну спроможність перемогти системно: «П'ятий рік великої війни – це час свідомого вибору: залишитися в історії як нація, що дивом вижила, або стати нацією, що спроєктувала майбутнє». Ви постійно повторюєте: Україна вже не може жити в режимі реакції на кризу, що ми виграли час, тепер треба виграти майбутнє, тобто країна має діяти як стратег, а не як пожежник. Ключова думка - «Перемога - це не кінець, а точка старту нової моделі».

Ви бачите Україну як країну, яка після війни не відновлюється, а перезапускається. Але станом на зараз в нас немає ані великої національної економічної стратегії, ані стратегії розвитку людського капіталу, ані чіткого визначення перспектив. А ви кажете, що в нас є шанс почати створювати історію справжнього успіху.  

- Знаєте, це нам так написано. Не знаю - Богом, історією, географією. Україна - поцілована Боженькою країна. В нас є все, що необхідно для неймовірного процвітання. Є можливість розвивати агросектор набагато краще, ніж в Польщі або тим більше в Бельгії. Вибачте, а чому Бельгія є лідером у сфері альтернативних рослинних протеїнів? Чому Україна купує бельгійську картоплю? Чому врожайність пшениці в Нідерландах в півтора раза вища, ніж в Україні? Чи не сором?

В нас є освічений, винахідницький людський капітал. Але ми його не цінуємо. 

Якщо брати географію, ми точно можемо бути логістичною базою для індійських компаній в напрямку Європи. 

В нас є газ і нафта. Ми можемо бути постачальниками енергоносіїв і замістити Росію для Європейського союзу. Нам достатньо цих покладів. Нагадаю, що уральські заводи підіймалися на карпатській нафті. 

Ми точно можемо робити неймовірні дива, але тільки треба  в це вірити, мати системну стратегію і візію на 10-20 років, дати можливості тим, хто реально творить, і тоді виявиться, що українцям не потрібна корупція для того, щоб бути заможними. Чому корупція процвітає? Тому що люди не мають інших змог. Ти як підприємець постійно в ризиках, обов'язках, проблемах і збитках через недолугі економічну та фіскальну системи. А тим часом прокурор забезпечений великою пенсією та корупційними можливостями. Чому «прокурори» рухають будівельну галузь, купуючи нерухомість? Це ж нісенітниця. Має бути зовсім  інакше. 

Так от, ми точно можемо створити й забезпечити найкращі умови для  підприємців і винахідників. І це призведе до розвитку України.

- Але спочатку треба якось витримати нинішній жах. 

-  Маємо витримати.  

- Наостанок запитання не на тему - які картинки цієї фази війни ви будете пам’ятати все життя? 

- Перший фрагмент — це магазини в Харкові, які працюють попри все. Йдуть обстріли КАБами, чутно артилерійські вибухи, а місто живе, розвиваються і бізнес, і оборонка, і споживчі сервіси. Такі картинки – про нашу мужність і сміливість.

Другий – це пустий Київ 25 лютого 2022 року. Я йшов по Хрещатику - жодної машини, жодної людини. Але на наступний день столиця була сконцентрована і готовилася не впустити сюди ворога.

Третій - це журналіст Павло Казарін, який є для мене ілюстрацією українських спроможностей й українського майбутнього. Інтелігентна, глибока, світла людина, якою я неймовірно надихаюся. Він один з десятків тисяч тих, хто добровольцями пішли на фронт. Казарін пише пости в соцмережах й статті, які варто цитувати. 

В кожній цій картинці є люди, які роблять якісь неймовірні дива. От починаєш їх перелічувати - всі просто неймовірні…

Посилання на статтю - https://today.ua/488113-dumayu-chto-ekonomika-rossii-smozhet-obespechivat-vojnu-takoj-intensivnosti-eshe-dva-goda-ekspert-po-ekonomicheskomu-razvitiyu-andrej-dligach/#google_vignette

Ссылка на статью - https://today.ua/ru/488113-dumayu-chto-ekonomika-rossii-smozhet-obespechivat-vojnu-takoj-intensivnosti-eshe-dva-goda-ekspert-po-ekonomicheskomu-razvitiyu-andrej-dligach/